ВЕРОНІКА ВИРІШУЄ ПОМЕРТИ

РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ П. КОЕЛЬО „ВЕРОНІКА ВИРІШУЄ ПОМЕРТИ”

(перекл. з португальської Віктора Морозова, Львів: Класика, 2001)

Першою книгою бразильського мага був його славнозвісний „Алхімік”. Критики називають цей роман найкращим у творчості Коельо: у минулому столітті він увійшов до десятки найпопулярніших світових творів. Видана у 1988 році, книга одразу стала бестселером, а у 1998 завоювала титул “най”. Коли “Алхімік” дістався України, тут про такого собі Пауло Коельо ще мало хто знав...

Після прочитання розрекламованого „Алхіміка” мені захотілося прочитати щось іще з Коельо. Тоді-то мені до рук потрапила його „Вероніка...” (1998р.) Це другий із романів трилогії „І сьомого дня”, куди також входять „Біля річки П’єдри я сидів і ридав” та „Чорт і панна Прим.” Назва трилогії не випадкова, бо дія кожного із трьох романів відбувається протягом семи днів, тобто її можна назвати ще тижневою трилогією, чи тритижневим циклом. Як кажуть лікарі, як вживатимеш піґулки – вилікуєшся за тиждень, а як ні – за сім днів. Так і у Коельо. Упродовж тижня у кожній із книг відбувається своєрідна інкубація, загострення, криза, покращення й одужання персонажа. А за сім днів відбувається зав’язка, інтрига, кульмінація, конфлікт і розв’язка...

„Вероніка...”вражає із перших сторінок: написаний легко та просто, роман абсолютно не вписується до сучасної книжкової „культури” крутих „інтелектуалів” і, змученій суцільним постмодернізмом, мені саме це, очевидно, і припало до душі. У властивому для себе стилі Пауло Коельо будує оповідь за притчевим принципом. Одразу виникають асоціації з євангельськими притчами, і це цілком умотивовано. Адже навіть для другого епіграфа до свого роману автор вибрав цитату з Євангелія від Луки. Хоча “Вероніка...” написана дещо інакше, ніж “Алхімік” та інші твори-притчі Коельо. Як на мене, вона навіть перевершує їх, вражаючи сміливістю сюжету, відвертістю без вульгарності (що так нечасто зустрінеш у сучасній літературі) і лаконічністю викладу. Нічого зайвого, що і без того загромаджує наше життя, у спробі віднайти відповідь на усе те ж одвічне питання - де є (якщо взагалі є) межа пошуку людиною свого особистого щастя у світі. Слід зазначити, що сюжет роману невибагливий, і переповідати його не те що нецікаво, але не варто, проте саму книжку прочитати варто. Здається, у Вероніки є все, чого вона бажає. Дівчина відпочиває у нічних клубах, знайомиться із привабливими юнаками, та вона нещаслива, у її житті чогось бракує. Вона вирішує померти і після надмірної дози снодійного потрапляє до психіатричної лікарні. Їй лишається жити кілька днів... І тут вона відкриває для себе відчуття, про силу яких раніше не здогадувалася, що приводить її до до поступового усвідомлення того, що кожна найменша мить існування - це постійний вибір між життям і смертю...

Тема, на перший погляд, видається дещо застарілою, навіть банальною, але не встигаєш і оком кліпнути – а 160 сторінок тексту промайнули на одному подиху. У цьому і полягає парадокс: простенька фабула не дозволяє відірватися від книжки. За великим рахунком, читання подібних книжок насправді дозволяє інтелектуально розслабитися. До того ж, роман надає психологічної наснаги, пробуджує потребу віднайти альтернативний спосіб життя, віру у власні сили, що особливо важливо, якщо ви ніяк не можете змиритися із умовностями суспільства чи упередженнями інших людей.

ІРИНА ПРИМАЧИК

30 листопада 2007 @ 01:07