Галина Корба, “Старий шовінізм в новій польській літературі”

автор: Світлана Шимко
• Преса

Є книжки, які захоплюють з перших сторінок і не відпускають до останньої миті. Книжки, які хочеться перечитувати і перечитувати. Книжки емоцій, людських доль, насичених сюжетних ліній, історичних розвідок, божевільних пригод, зворушливих історій, вражаючих жахіть... Так от, книжка, про яку йдеться, не така...

Вона потрапила до моїх рук випадково. Мені порадили її як, цитую, „блискучий зразок польської белетристики”.  «Зразком» виявився роман Марії Нуровської під претензійно сентиментальною назвою „Ім’я твоє”, опублікований у 2002 році. Варто зазначити, що письменниця користується великою популярністю не лише в рідній Польщі, але і за кордоном, зокрема, в Німеччині. Сам роман „Ім’я твоє” викликав вир емоцій та сплеск захоплення, що спонукало появу продовження – роману „Повернення до Львова” у 2005 році.

Прочитавши книжку, я зрозуміла, чим пояснюється захоплення аудиторії. Однак, пов’язано це аж ніяк не з блискучим стилем письменниці чи оригінальним сюжетом. Хоча… сюжет таки оригінальний.

Головна героїня – американка Елізабет Коннері, чоловік якої вирушив в Україну досліджувати стародавні церкви і загадковим чином зник. Звісно, відважна дружина прямує на його пошуки в край, який письменниця називає «диким» і «нецивілізованим», себто в Україну. В літаку вона знайомиться з вишуканим чоловіком українського походження, який, зрештою, допомагає їй в мандрах.

І саме в Україні починається найцікавіше. Виявляється, її чоловік тісно контактував з Георгієм Гонгадзе, і, ймовірно, саме йому він передав свої записи. Перекладачка чоловіка – молода дівчина знаходиться у в’язниці, де її піддають тортурам. У неї є син, який виявляється позашлюбною дитиною Джефа Коннері. Влада приховує від Елізабет інформацію про чоловіка – вона нелегально їде в Київ, звідти в Росію, шукаючи його в Чечні. Зрештою, не знайшовши, жінка забирає чоловікового сина – його матір до того померла у в’язниці, і їде до США, будучи вже відчайдушно закоханою в Андрія – саме так звати шляхетного українця, який допомагав жінці в усіх її поневіряннях.

Загалом, книга нагадує Анжеліку ХХ століття, але без претензії на те, щоб стати класикою дамського роману. Лише на 200 сторінках письменниця, не вникаючи в деталі, спробувала змалювати пригоди. А вийшла лише тінь від пригод. Ні надриву, ні інтриги. Події і картинки змінюються занадто швидко. Таке відчуття, ніби Нурковська лінується марнувати час на описи, діалоги, прописування характерів персонажів тощо. Безперечно є літературні твори, де через мінімум деталей передають максимум емоцій. Але «Ім’я твоє» до таких не належить. Емоцій теж нема. Лексика доволі примітивна. Словом, типове чтиво для польських панянок, щоб не нудьгувати в дорозі, наприклад.

Та бог із ним, із сюжетом та зі стилем. Найчарівніше, що є в книзі – акценти. Просто дивовижно, як в такій малій і не вельми якісній літературній формі авторці вдалося так фундаментально викласти всі засади польського шовінізму та стереотипів.

Єдине, на що Нурковська не шкодує часу і простору – це живописання нікчемності українського суспільства, української влади та України, загалом. Вона захоплено і самовдоволено розписує образ Кучми, перетворюючи його мало не на другого Сталіна. Серед її фантазій – Чорнобильська зона, де український президент, начебто, заснував таку собі «зону» для інакомислячих дисидентів. Росіян Нурковська, о диво!, порівнює то з ведмедями, то з ведмедицями. На тлі таких свіжих і оригінальних алюзій відбувається перехід героїні Кавказькими горами. «Виснажлива» подорож займає лише дві сторінки тексту, написаного настільки примітивними словами, наскільки це може зробити людина, яка, судячи з усього, ніколи не була не тільки на Кавказі, а навіть в російських лісах. А, якщо і була, то не має достатнього рівня таланту, щоб гідним чином це живописати.

Та найяскравіший вияв польського шовінізму – це картини Львова, куди американка прибуває на початку подорожі. Боюсь, це єдине місце в Україні, яке має доволі привабливий опис, але дуже скоро загадка, звідки така симпатія, розкривається. В парку на лавочку до Елізабет підсідає жебракуватого вигляду бабця, яка чудово знає французьку мову. Виявляється це корінна полячка, яка все життя прожила у Львові. За теперішньої влади жінка зазнає бідності і поневірянь, але саме вона має вигляд істинної інтелігентки на тлі диких і неосвічених, хамуватих українців. Мила пані розповідає історію про Львів, згідно із якою, це щиро польське місто, яке заснували поляки, в якому все найкраще – польське, і яке несправедливо та підло привласнили собі хами українці… 

Зрештою, другосортної літератури, як і бруду, в світі вистачає. Біда в тому, що масовий читач, поглинаючи таку «белетристику» разом з примітивним і банальним викладом, отримує цілий світоглядний спектр в якості бонусу. Прочитавши таку книгу, у будь-якого іноземця складеться досить яскраве враження про Україну. І враження це матиме сильний трупний запах та радіоактивне світіння.