автор: Ірина Примачик
• Преса

У багатьох наших школах міцно вкорінився стереотип про розумову відсталість дітей із багатодітних родин. Про те, що наявність братів та сестер жодним чином не обмежує творчий потенціал переконалася наша журналістка Ірина Примачик, відвідавши творчо-інтелектуальний конкурс для дівчаток із багатодітних родин «Чарівність Ярославни».

РАЗОМ НАС БАГАТО…

Учасниці конкурсу «Чарівність Ярославни»
Фото автора

У багатьох наших школах міцно вкорінився стереотип про розумову відсталість дітей із багатодітних родин. Про те, що наявність братів та сестер жодним чином не обмежує творчий потенціал переконалася наша журналістка Ірина Примачик, відвідавши творчо-інтелектуальний конкурс для дівчаток із багатодітних родин «Чарівність Ярославни».

Беру до рук старі сімейні фотографії. Ось у центрі сидить глава родини, поряд — його дружина, а навколо – купа діточок. У цих портретах є щось надзвичайно тепле, те, що вказує на непорушність світобудовних законів людського суспільства. Ще якихось п’ятдесят років тому в Україні вистачало сімей, що повністю відповідали етимології цього слова — сім «Я». Нині ж родини з трьома дітьми вважаються рідкістю, особливо у великих містах. Але, на щастя, не всі представниці прекрасної статі згодні з твердженням Оксани Забужко про те, що народження дітей позбавляє жінку творчої енергії. Хтось, як, скажімо, лікар і мати чотирьох дітей Ольга Богомолець, спростовує цю тезу власним прикладом. А хтось доводить її хибність математичним методом — адже «енергія багатьох» завжди більша, ніж «енергія одного». Я переконалася у цьому, побувавши на щорічному конкурсі для дітей із багатодітних сімей «Чарівність Ярославни». Цей захід для дівчаток віком від 12 до 14 років уже чотирнадцятий рік поспіль організовує Київська міська асоціація багатодітних родин, допомагаючи їм показати свої таланти вповні, чого їм так бракує у школах.

«Ваші діти — ваші проблеми»

Ця фраза стала настільки поширеною, що батьки вже на неї не зважають. А що ж їм робити, коли дітей дійсно багато? «Наші діти – наша гордість» - саме про це мені говорять очі тих батьків, чиї діти зараз на сцені. І жодна душа у цьому великому залі, крім батьків та самих дітей, не задумується, що сьогодні ми захоплюємося талантами тих дівчаток, яких уже завтра будемо смикати за кіски і кепкувати за потертий піджачок, який минулого року бачили на їхніх старших сестричках. «У суспільства, на жаль, укорінилася думка, що багато дітей у наш час заводять лише п’яниці або люди безвідповідальні, — із сумом констатує голова Київської міської асоціації багатодітних родин і мама трьох дітей Наталія Пархоменко.— Серед багатодітних дійсно є неблагонадійні родини, але не треба всіх міряти одним аршином. До нас часто звертаються мами, які народили по шестеро і більше дітей, і діти у них чистенькі, доглянуті. Одяг на них, може, і не наймодніший, але хіба це вже так важливо — якої вартості оті джинси?» Працюючи в школі психологом, мати трьох дочок та двох синів Світлана Довга часто зіштовхується із такою ситуацією: коли набирають першокласників, то дехто з учителів дуже дивується: як це так, дитина з багатодітної родини, і потрапила до найсильнішого класу… Мовляв, на що вона здатна? «І як мені навчатися у такої вчительки? Адже своїм ставленням вона мимоволі налаштовуватиме проти мене однокласників,» - жаліється мені молодша з дочок пані Світлани Оленка.

Підходжу до купки дівчаток років десяти – п’ятнадцяти, які щось жваво обговорюють за кулісами.

- Ну як, хочете завтра до школи?

- Щоб надягати той піджак, і всі знову наді мною будуть сміятися? Вони, мовляв, його вже десь бачили…

- Але ж, мабуть, будете розказувати однокласникам про конкурс?

- А навіщо? У мене нема там друзів. Однокласники, у яких немає ні братів, ні сестер, нам заздрять. І я в майбутньому теж хочу мати трьох дітей, а може навіть і чотирьох…

Я чую нотки обурення у їхніх словах. Ні, вони не хочуть згадувати сьогодні про школу. Я лишаю їх святкувати. 

З Попелюшок — у принцеси

Зал вибухає оплесками. На сцені з’являються 12 чудових дівчаток у кольорових сукнях. Поки я продираюся із фотоапаратом до сцени, вуха закладає від криків «Ура!» і «Браво!». «Іще одні моделі, - просковзує думка, - Не цікаво буде. Хоча, йти назад – це знову натовп розштовхувати. Доведеться сидіти до кінця». Учасниці по черзі виходять і… починають відповідати на запитання з історії Києва та світського етикету. Увага з їхніх барвистих суконь миттєво переключається на обличчя.

- Коли і хто вперше вУкраїну завіз виделки?

Лунає питання – і зал замовкає. Ряди раптом починають ворушитися. Справа і зліва відчуваю питальні погляди сусідів. Дівчинка на сцені заплющує очі і… Евріка! Вона знає відповідь, чим викликає справжній шок на обличчях глядачів.«Ти ба, яка розумна дитина! Навіть я не знала», - шепоче мені на вухо жіночка зліва. Та, що справа, просто похитує головою. Мабуть, підтримує, вболіває. «У школі вчителі нерідко відводять нам роль Попелюшок, а тут ми нарешті можемо відчути себе принцесами,» - сміється переможиця конкурсу Аня Самусь. От тільки організовувати подібні заходи з кожним роком стає все складніше. З потенційних спонсорів відгукуються, як правило, лише ті, хто сам виріс у великій родині.

Ірина Примачик,
Могилянська школа журналістики.